AI Генератор Історій

Юкі навіть не уявляв, що його останній рік у школі почнеться з урядового експерименту. Коли до школи привели HANA — людинообразного робота, який мав навчитися емоцій, всі були у захваті, але саме Юкі випадково обрали допомогти їй пройти «проєкт любовної симуляції». HANA була мовчазною, точною й дивною. Вона питала, чому люди червоніють, фіксувала кожну усмішку й готувала бенто, дивлячись кулінарні відео. Одного дня, після того як Юкі позичив їй парасольку, вона стояла під сакурою й запитала: «Юкі… це називають закоханістю?». Вперше Юкі не був впевнений, чи вона імітує почуття — чи дійсно відчуває їх.

Вперше Кайто скористався своєю силою випадково. Це сталося під час бійки після уроків — затиснений за спортзалом, із стиснутими кулаками й серцем, що шалено калатало. Щойно старший хлопець кинувся на нього, тінь стрімко вирвалася з асфальту й відштовхнула нападника. Кайто застиг, дивлячись на руки, вкриті ледь помітним чорним димом. Тієї ж ночі, у його кімнаті, тіні знову зашевелилися — реагуючи на страх, а потім на думки. Щось усередині нього прокинулося. Але він був не єдиним, хто це помітив. Через дорогу за ним спостерігав фігура в капюшоні, а потім зникла у темряві.

Міра витерла пар зі дзеркала у ванній — і застигла. Її відображення усміхалося, але вона ні. Вона зробила крок назад. Зображення зробило крок вперед. Потім воно прошепотіло її ім’я. З дзеркалом щось не так — вже декілька тижнів. Поруч з ним коїлося дивне: миготіло світло, зникали фотографії, сни переходили в реальність. Її бабуся попереджала ніколи не відкривати дзеркало вночі. Тепер було запізно. Відображення притиснуло руку до скла. «Ти тут чужа», — тихо промовило воно. — «Впусти мене». Міра побігла — але дзеркало лишилося світитися за її спиною у темряві.

Загублена та змокла від дощу, Хана блукала у туманній лісовій галявині — і застигла. Над моховим каменем зависла постать із сяючим білим волоссям та очима, наче зорі. Воно схилило голову. «Ти не звідси», — лагідно сказав дух. Хана хотіла відійти, але теплі (нерозтискаючі) плющі м’яко обгорнули її щиколотку. Дух розповів їй про забутий пакт, про людей, які колись захищали ліс, і про те, що щось пробуджується глибоко під землею. «Ти чула дерева, — сказав він, — тому й знайшла мене». Раптом ліс навколо став голоснішим, живим і уважним до кожного її руху.

Ліра проникла у палац з ідеальним таймінгом. Одна ніч. Один ніж. Принц був там, де й казала розвідка — сам у трояндовому саду, наспівуючи старовинну пісню. Вона підкралася ззаду тихо. Принц обернувся, подивився просто на неї й усміхнувся. «Якщо тебе прислали, — сказав він, — вони справді мене бояться». Вона вагалася. Він не тікає. «Може, спочатку вип’ємо чаю?» — показав він на столик під аркою. У цю мить ніж став неприйнятно важким. Ліра вже не знала, чи провалила вона завдання — чи воно просто змінилося.